МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ УКРАЇНИ. ІСТОРІЯ МАНІПУЛЯЦІЙ. ДОНБАС.

Передмова

 

Я поділяю людей на 2 категорії (звичайно, з певною умовністю) – логіків і емоціоналів.

 

Логіки (яких меншість у людській популяції) не схильні сприймати будь що на віру, висновки вони роблять, перш за все, на підставі логічного аналізу інтересів (кому вигідно) та причинно-наслідкових зв’язків між реальними діями (а не словами) та можливими наслідками та, знову таки, - хто зацікавлений в тих чи інших наслідках.

Маніпулювати такими людьми надзвичайно важко, адже будь які «істини», ідеї чи заклики «віддати життя за ідею», в яких їх хтось намагається переконати, вони обов’язково «перевірять» логікою, на предмет того – а хто дійсно отримає «інтерес» від того, що я загину за «велику ідею»?

Інше питання «емоціонали», а їх переважна більшість серед людей.

Дійсність вони схильні сприймати через емоції та відповідно до тих, уже раніш закладених шаблонів, які крепко сидять в їх емоційній психіці і свідомості.

В принципі, насправді, емоціоналам набагато жити легше чим логікам.

Якщо логіка весь час мучать сумніви – а чи не помилився, я? Чи врахував всі фактори? А може моя думка хибна? І якщо в дискусіях логік намагається знайти істину, то емоціоналу набагато легше, адже істину він знає уже наперед, і в дискусії він з піною у рота, лише намагатиметься довести вам непорушну істинність своєї точки зору, яка насправді є лише тим шаблоном, який хтось уміло заклав у його голову.

Саме тому, емоціоналами завжди маніпулювати різні політичні, релігійні та інші мерзотники при владі (чи ті, що рвались до влади), спонукаючи нещасних емоціоналів віддати всі сили (а іноді і життя) на вівтар служінню богу, партії, нації, імперії і т.д. і т.п., хоча насправді всі сили і життя віддавались лише для того, щоб хтось прийшов до влади, або хтось втримався біля неї.

Саме нещасні емоціонали, талановито оброблені пропагандою та із уміло закладеними в їх голови шаблонами, вчиняли найжорстокіші різанини в різних ідейних війнах, а сьогодні підривають себе з поясом шахіда і головне, часто дійсно не заради власної користі, а виключно – з ідейних міркувань.

А тому, саме для тих, чия «зазомбованість» ще не є безповоротною, а здатність до логічного мислення, ще не зовсім вичавлена упередженостями, автор розпочинає аналіз тих міфів (штампів) щодо сучасної України, якими суттєво оброблена їх свідомість.

Звертаю увагу, що розпочинаючи даний аналіз, ми відкидаємо будь які «всім відомі» аксіоми і штампи – лише логіка і математика і нічого окрім логіки і математики.

 

МІФ № 1

ПУТІН ХОЧЕ ЗАБРАТИ ДОНБАС

 

Насправді, я дуже сумніваюсь, що він хотів забирати і Крим.

Шановні мої опоненти, не спішіть закипати від обурення цією «непатріотичною» точкою зору, давайте відійдемо від шаблонної «істини» і проаналізуємо логічно!

А) Що отримала Росія разом з Кримом? – З економічної точки зору дотаційний регіон, дуже залежний від економічних зв’язків з Україною, що наразі немалим тягарем висить на російському бюджеті.

З точки зору перетворення Криму у військовий форпост Росії – теза також досить сумнівна. Навіть в найкращі часи СССР стратегічним ядерними флотами Росії були Північний, Далекосхідний і Балтійський.

Чорноморський флот, який у будь який час міг бути зажатий у Чорному морі Босфором і Дарданеллами відносився скоріш до тактичного флоту мирного часу із значенням дещо більшим чим каспійська флотилія, але не набагато. А зараз – це скоріш понти, а не дійсно стратегічний флот.

Б) Що Росія втратила, отримавши Крим?

А втратила Росія в Україні майже 2 мільйони самих проросійських виборців України, завдячуючи яким в значній мірі до влади в Україні приходили проросійсько налаштовані політичні сили.

Скоріш за все, Крим Путіну довелось прийняти на хвилі ура-патріотичної істерії, що тоді розгорнулась в Росії, інакше його захмарні рейтинги, навпаки впали б до нуля.

А кожному ура-візжащому «патріоту» не поясниш, що приєднавши Крим, Росія в стратегічному плані втратила значно більше чим отримала.

Що отримає Росія приєднавши до себе Донбас? По великому рахунку нічого, окрім цілої низки дуже серйозних економічних і соціальних проблем.

Що отримає Путін, приєднавши до Росії Донбас? 5 мільйонів пропутінськи налаштованих виборців? Та у Путіна їх і своїх у Росії хватає.

Проте, приєднавши до себе Донбас, Росія втратить саме цих 5 мільйонів самих проросійських виборців, що залишились в Україні після втрати Криму.

Є така популярна теза, що Росії потрібен не Донбас, а вся Україна. І ця теза дуже правильна. На мою думку, без України, Росія буде сильною, великою і самодостатньою країною, проте імперією, світовим геополітичним гравцем першого ешелону, яким наприклад був Радянський Союз, Росія без України ніколи не стане. Але це моя суб’єктивна точка зору.

І єдиний козир, який залишився в Росії і який мертвою хваткою триматиме Україну «біля» Росії – це саме ці 5 мільйонів виборців Донбасу.

Мені можуть заперечити, що 5 мільйонів на фоні 36 мільйонів виборців України, які числяться в держреєстрі виборців України начебто не критично.

Ну по перше від 36 мільйонів треба відкинути 2 мільйони виборців Криму і Севастополя, які наразі лише числяться, а по друге, слід взяти до уваги, традиційно дуже високу явку виборців в цьому регіоні, одну з найбільших по Україні.

Так, на останніх «спільних» виборах Президента України 2010 року, явка в цих регіонах склала понад 80 % від загальної кількості виборців, які проживали в регіоні. В той же час середня явка по країні склала 69% та й то в значній мірі завдячуючи високій явці на Донбасі і в Криму. http://www.cvk.gov.ua/pls/vp2010/WP0011

А от уже на виборах Президента 2014 року, в яких Донбас практично не приймав участь (з 5 мільйонів виборців, зареєстрованих згідно реєстру в Донецькій і Луганській областях, у цих виборах взяли участь у голосуванні лише 198 тисяч виборців – 4 %) http://www.cvk.gov.ua/pls/vp2014/wp001 , відтак - з 29 мільйонів виборців інших регіонів (36 мільйонів всього – 2 мільйони Крим і мінус 5 мільйонів Донбас) у голосуванні взяло участь 17,8 мільйона громадян, що склало лише 61% виборців (17.8/29).

Парламентські вибори 2014 року показали, ще меншу явку, а на місцеві вибори 2015 взагалі з’явилось лише 13,8 млн. осіб http://www.cvk.gov.ua/pls/vm2015/PVM011?PT001F01=100&PT00_T001F01=100 , що склало менше 50% виборців, навіть якщо відкинути Крим і Донбас.

А тепер давайте знову подивимось лише математику – і жодних емоцій.

У однозначно прозахідних регіонах України (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська і Чернівецька області) проживає 7 мільйонів виборців (і з них значна частина на заробітках за кордоном).

В Східних і Південних регіонах України (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Одеська, Харківська і Херсонська області проживає біля 15 мільйонів виборців).

І в так званих центральних областях проживає біля 10,7 мільйона виборців (хоча Сумську, Кіровоградську і Чернігівську область, по тих настроях, які там панують серед населення, також скоріш можна віднести до «Сходу».

Як бачимо в Східних і Південних регіонах, які, як би це м’якше сказати, не дуже євро орієнтовані і дуже розчаровані теперішньою владою, виборців у два з лишнім рази більше чим у західних «євро орієнтованих» областях.

На Сході і Півдні України виборців майже стільки – як у Західних і Центральних регіонах разом узятих.

Звичайно, мені зауважать, що і на Сході і на Півдні України далеко не всі негативно відносяться до «революції гідності». Проте і в Центральних і навіть в Західних областях, далеко не всі «балдєють» від «перемог майдану» і далеко не всі живуть лише мрією про безвізовий режим.

І в центральних регіонах, особливо за останній рік, відбулось величезне розчарування українців «досягненнями революції» та стрімко зріс рівень «євроскептицизму». Знаєте, коли втрачені ринки Росії, а адекватного заміщення з боку Заходу так і не отримано, в результаті чого хтось втрачає роботу чи бізнес, коли стрімко ростуть ціни і тарифи, майданівські ілюзії, якось швидко вивітрюються, навіть у тих, хто пару років тому гаряче стрибав на тому майдані.

Це розчарування ми побачили на минулих місцевих виборах 2015 року, коли в деяких регіонах чи містах на вибори прийшло лише по 20 - 30 відсотків виборців.

Відтак, якщо буде певна політична сила, скажімо так – не дуже євро орієнтована, але яка запропонує реальний (а не бла-бла-бла) мир і об’єднання України на підставі реальної децентралізації і передачі влади на місця та запропонує позаблоковий статус України з відновленням вигідних економічних зв’язків з Росією, то ця політична сила зможе на наступних виборах отримати перемогу і цілком демократичних законним шляхом забрати владу у тих, хто її отримав пару років тому, ціною такої великої крові (правда не своєї).

І козирним тузом у цій політичній грі, мають стати саме ці 5 мільйонів виборців Донбасу – самих проросійських в Україні. Без них «електоральна картина» міняється кардинальним чином. З 15 мільйонів виборців Сходу і Півдня України залишиться лише 10 мільйонів і ті не настільки вже кардинально проросійські, як на Донбасі. А відтак, пул прозахідних політичних сил Києва, зможе гарантовано зберегти владу.

Тому, саме ці 5 мільйонів виборців Донбасу, зможуть забезпечити Росії, якщо не відверто проросійську владу (наразі це малоймовірно), то принаймні таку владу, яка не допустить однозначного переходу України у табір потенційних ворогів Росії.

Саме тому, ніхто так не зацікавлений у тому, щоб повернути, я б сказав інакше – будь що впихнути назад Донбас в Україну, як Росія.

Читач мені може зауважити – то чому Росія до цих пір не забезпечила повернення Донбасу у склад України?

А тому, що Росії Донбас потрібен саме як активний політичний важіль, що може бути представлений певною політичною силою на майбутніх українських виборах, а не мовчазна і безправна масовка, що матиме лише право прийти на вибори і мовчки проголосувати за той перелік партій, які визначать і дозволять у Києві.

Росії треба добитись гарантій того, що після повернення Донбасу у склад України, ці 5 мільйонів виборців не будуть зашугані «репресіями» з боку влади та «помстами» з боку різних «правих секторів» і їм подібних.

Тобто, Росія вимагає виконання мінських домовленостей – амністії і політичних гарантій того, що 5 мільйонів виборців Донбасу будуть активною політичною силою на політичній арені України, а не масовкою.

Якби ці умови були забезпечені, то Росія вже давно б подала Донбас Україні на блюдечці із золотою кайомочкою і особливої згоди, у самого Донбасу, не питали б.

Але це якраз те, чого не може допустити нинішня українська влада.

 

МІФ № 2

СВЯЩЕННА ВІЙНА ЗА ПОВЕРНЕННЯ ДОНБАСУ

 

Так чому все ж Донбас до цих пір не в складі України та чому немає миру?

Щоб автора чим менше звинувачували у суб’єктивних упереджених оцінках, давайте знову сконцентруємось на математиці і лише на ній.

На парламентських виборах 2014 року взяли участь майже 16 мільйонів виборців. Відтак, прохідний 5 % бар’єр складав біля 800 тисяч виборців.

Але це за умови, що на Донбасі у виборах взяло участь лише 596 тисяч виборців, в той час, як раніше у цьому регіоні з 5 мільйонами виборців, на виборчі дільниці приходило понад 4 мільйони.

А тепер уявімо, що на наступних виборах візьме участь знову весь Донбас, тобто біля 4 мільйонів виборців. При ті й же явці в інших регіонах, яка була в 2014 році, кількість виборців, які візьмуть участь у виборах зросте до майже 20 мільйонів. Відтак, щоб подолати 5 % бар’єр партіям уже буде потрібно набрати мільйон виборців.

Враховуючи тотальне розчарування «партіями майдану» навряд чи кількість їх виборців «в натуральній величині» зросте, а відтак мимо корита (влади) пролітають вже не лише «Свобода», але і БЮТ та і Радикальна партія Ляшка під великою загрозою і то, це при умові, що за них проголосує така ж кількість виборців, як і в 2014 році, що наразі досить сумнівно.

Тому, повернення 5 мільйонів виборців Донбасу в електоральне поле України становить смертельну загрозу різним «мєлкотравчатим» «партіям майдану», які знаходяться на межі прохідного 5 % бар’єру.

А тому, немає страшнішого кошмару для Ляшка, Тимошенко чи Тягнибока – як повернення Донбасу. Про «Народний фронт» Авакова і Яценюка уже й мова не йде.

Та й Порошенко може втратити владу. Адже, дякуючи неймовірно «ефективній» діяльності нинішньої влади, настрої виборців за останні 2 роки змінились суттєво і від рейтингів Порошенка 2014 року залишилась лише згадка.

Цікаво, що навіть офіційна опозиція, яка дозволена теперішньою владою – «Опозиційний блок», також не зацікавлена у поверненні Донбасу в Україну. Адже ця політична сила також дуже дискредитувала себе, будучи колись партією Регіонів і значна частина їх виборців (а скоріш за все більша частина), голосує за них, лише тому, що інших «немайданівських» політичних сил не залишилось. Пул «майданівських партій» створив умови, коли конкуренцію їм може скласти лише одна дозволена ними партія – «Опозиційний блок», яка не складає для них серйозної конкуренції.

А от у випадку, якщо разом з Донбасом у виборах зможе прийняти інша політична сила «не майданівської орієнтації», то і «Опозиційний блок» має всі шанси пролетіти мимо Верховної ради, як «фанера над Парижем».

А тепер давайте знову повернемось до математики.

Давайте прорахуємо можливі варіанти наступних виборів, за умови, що всі 5 мільйонів виборців Донбасу повертається у електоральне поле України.

Уявімо, що на наступні вибори, з 7 мільйонів виборців Західної України на вибори прийде 80 % виборців (хоча враховуючи, що значна частина місцевого населення знаходиться на заробітках (переважно нелегальних) за кордоном, це малоймовірно), але уявімо і з тих хто прийде 85 % проголосують за майданівські партії, і лише 15 % за немайданівські.

В цьому разі в Західній Україні буде такий результат:

За майданівські партії – 4,8 мільйона виборців (7 мільйонів * 80% тих хто прийде і * на 80 %, тих хто проголосує «за майданівських»;

За немайданівські, відповідно біля 0,8 мільйона виборців (приблизно така кількість і голосувала в цих областях за Януковича в 2010 році  і навряд чи вони стали палкими прихильниками майдану).

Візьмемо, що в східних і південних областях (без Донбасу) на вибори прийде 70 відсотків виборців (як на виборах 2010 року), з яких 60 % (беремо скромно) проголосують за немайданівські політичні сили, а 40% за майданівські.

Відтак, з 10 мільйонів виборців Сходу і Півдня (без Донбасу), проголосують:

-         За майданівських – 2,8 мільйона виборців;

-         За немайданівських – 4,2 мільйони.

Хоча, скоріш за все, враховуючи колосальне розчарування населення «майданівською» владою і майданівськими партіями, «немайданівські» на Сході і на Півдні України можуть отримати більше чим 60 %.

І прикинемо, що в центральних областях України (розчарованих і втих і в інших) на вибори прийде 6 мільйонів виборців (50 % з 11 з лишнім мільйона виборців центральних областей) громадян) і їх голоси розподіляться приблизно однаково - 50/50, хоча знову таки, майданівські уже мають всі шанси провалитись і центральних регіонах, хіба що окрім самого Києва.

Відповідно, майданівським перепаде 3 мільйонів і десь стільки ж немайданівським.

Що ми отримаємо у загальному заліку по Україні в цілому?

За «майданівських» - 10,6 мільйона виборців;

За «немайданівських» - 8 мільйона виборців.

Як бачимо, «теперішні» зберігають владу.

Але, що вийде, якщо у виборче поле України повернуться 5 мільйонів виборців Донбасу, з яких 80% - це 4 мільйони прийдуть на вибори? І їх голоси розподіляться з такою ж пропорцією як і на Західній Україні, але навпаки.

Голоси Донбасу:

-         За «майданівських» - 0,6 мільйона виборців (4 мільйони * 15 %)

-          За «немайданівських» - 3.4 мільйони (4 *85 %)

В цьому разі (у разі повернення донецьких виборців) загальний результат по Україні складе:

-         За майданівських – 11,2 мільйона виборців;

-         За немайданівських – 11,4 мільйона виборців.

І це я ще взяв досить оптимістичні цифри для «майданівських», адже процес колосального росту тарифів, цін та тотальне збідніння населення можуть суттєво змінити ці відсотки – і не на користь теперішньої влади.

Тобто, «майданівські» втрачають владу», а разом із нею – можливість дерибанити бюджет, країну та кришувати власний бізнес.

А дехто може втратити навіть волю, адже нова влада і нові правоохоронні органи нарешті можуть дійсно зацікавитись – а хто ж убив перших майданівців (Жезновського, Нігояна) і перших міліціонерів на майдані і спровокував подальшу бійню між ними та що робили там снайпера Пашинського?

Я розумію, що більшість «теперішніх», скоріш за все вчасно добіжить до вертольота і встигне переїхати в Ізраїль чи в якусь сонячну країну, проте то вже будуть не ті заробітки і не ті можливості, які дає знаходження при владі.

Навіть у випадку, якщо «майданівські» втримають владу, то їх перевага буде мізерною і диктувати свою волю вони вже не зможуть.

Як бачимо, повернення виборців Донбасу в електоральне поле України містить смертельну загрозу для теперішньої влади – втратити цю владу, а для декого – і волю.

Саме тому, недопущення повернення Донбасу назад в Україну – є питання політичного життя і смерті, політичного виживання для тих хто зараз знаходиться при владі у Києві чи «офіційній опозиції».

 

МІФ № 3.

ЗАХІД НАМ ДОПОМОЖЕ

 

Я весь час повторюю, що на Україні наразі відбувається не АТО, а війна між Заходом і Росією, за Україну.

Те – чи залишиться Україна у сфері російських інтересів, або хоча б не перейде у стан відвертих ворогів Росії, в значній мірі залежатимуть стратегічні інтереси Росії та її геополітичне майбутнє, до посилення яких прагне Росія і чого не може допустити Захід.

А це питання, в свою чергу, буде в значній (а можливо вирішальні) мірі залежати від того чи повернуться 5 мільйонів виборців Донбасу на українське виборче поле чи ні.   

Адже без Донбасу, Україна однозначно візьме прозахідний антиросійський крен та стане елементом антиросійської політики – то чи жалко Заходу віддати якихось дві досить проблемні області, заради того – щоб отримати у своє «повне безвозмєздне володіння і розпорядження» всю іншу Україну? Думаю що ні!

Саме тому, Захід на рівні з українською владою критично зацікавлений унеможливити повернення Донбасу в Україну.

Шановний читач може мені заперечити – так же ж захід весь час говорить, про те, що Донбас треба повернути Україні та ввів санкції проти Росії.

Щодо першого: - а що ви хочете – щоб захід відверто і прямо сказав, що йому вигідно розчленування України, що йому вигідно, щоб ці 2 самі проросійські регіони відкололись від України, але зате забрати під себе всю іншу Україну? Але тоді Захід втратить в очах українців «святий образ» захисника України? Українці зрозуміють, що вони для заходу лише «расходний матеріал» у реалізації їх інтересів, а відповідно маніпулювати Україною стане значно важче. Тому захід говорить, те що має говорити.

Але ж Захід наклав на Росію санкції, зауважить мій шановний опонент.

Ну і що, відповім я? Вони щось дали?

Під час тиску «ворога» люди схильні інстинктивно гуртуватись навколо вожака – це древній інстинкт,тому чи більше Захід давить на Росію тим більше він породжує ура-патріотичні інстинкти в російському суспільстві і піднімає рейтинги Путіна.

– Росія сіла за стіл переговорів? Так ми вже вище аналізували, що Росія як ніхто зацікавлена в тому щоб впихнути Донбас назад в Україну. І сіла вона за стіл переговорів не через санкції Заходу, а тому що це відповідає її власним інтересам.

А самі санкції мало вплинули на російську економіку, адже Росія дуже мало експортує якоїсь високотехнологічної продукції на Захід, а російську нафту і газ Захід як купляв так і купляє. А продукти харчування, які Росія раніш закупляла на Заході, Росія успішно тепер купляє в Ізраїлі, Туреччині чи в інших країнах.

Тому, коли я чую про «тиск» Заходу на Росію, мені весь час згадується старий анекдот про жінку яка начебто намагалась втекти від ґвалтівника, але весь час думала – а чи не занадто швидко я біжу, чи не відстане?

І щось мені здається, що і Меркель та Оланд, вводячи чергові санкції-пустишки проти Росії, весь час витирають холодний піт з чола – а не дай бог Росія дійсно злякається і впихне Донбас назад в Україну? Кошмар!

 

МІФ № 4

«ПРОФЕСІЙНІ ГЕРОЇ»

 

На Донбасі вже загинули тисячі солдатів. Але чи загинув там хоч один син прокурора, банкіра, депутата? Я щось не чув.

Тому я весь час повторюю, що війна на Донбасі – це в тому числі і війна, на якій діти трактористів, вчителів і слюсарів, мають віддати своє життя за те, щоб сини банкірів, прокурорів і депутатів, могли і надалі спокійно вчитись по Кембріджах і Оксфордах, відпочивати на Мальдівах і водити шлюх по саунах в Україні.

Не сини банкірів і прокурорів воюють на Донбасі, а ті хто ще вчора за копійки носив раствор десь на будівництві. Проте, війна і їх життя змінила кардинально. Хто вони були ще вчора? – А ніхто і звали їх «ніяк» - «ей ти».

Сьогодні вони воїни, герої, польові командири, серйозні мужчини, у яких у руках зброя і яких треба поважати. Вони мають високий соціальний статус – воїнів, до того ж на повному утриманні держави і волонтерів, їх життя має сенс і певну стабільність.

І саме війна, підняла їх – вчорашніх трактористів і підсобних робочих «із грязі в князі», зробила їх важливими, суспільно-значущими, впливовими і необхідними.

Взагалі то, завжди існував певний ментальний і психологічний поділ на «гречкосіїв» і «козаків», на тих хто схильний до важкої кропіткої праці за плугом, проте мирної і більш безпечної і на тих, хто більш схильний до «воїнського хліба» - ризикованого, авантюрного життя солдата, козака чи розбійника. Ця схильність напевно є природна і вроджена.

І якщо мобілізовані – це переважно «гречкосії», ті хто з радістю піде на дембель і повернеться до мирного трудового життя, то зовсім інша справа різного роду добровольці і ополченці – причому з обох сторін.

Наприклад, ким був «у миру» відомий ополчєнєц «Моторола»? Робітником на авто мийці у Волгограді і був він ніхто і звали його – «ніяк».

І лише дякуючи війні, вчорашній «ей ти» став відомим польовим командиром ополчєнія взяти інтерв’ю у якого стоять у черзі журналісти не одного видання.

А тепер уявімо, що завтра наступає мир, а значить – демобілізація. І куди дітись Моторолі? – Правильно – знову повернутись на авто мийку. У соціальний стан – ей ти, чого гній з бампера мого мерса погано вимитий?

А саме з таких вчорашніх «ей ти» і складаються в значній мірі добрбати і ополчєнія. Звичайно, дехто вскочить у депутати, а хтось отримає якусь посаду, але депутатських місць значно менше чим «героїв» і більшості «героїв» доведеться знову різко падати назад «із князі в грязі». А вони цього не хочуть. Більшість з них, вчорашніх «ей ти» саме війна зробила важливими, значущими, впливовими і шанованими. Саме війна наповнила їх життя сенсом і надала стабільність.

Мир для них – це соціальна смерть, падіння назад у стан – «ти ніхто» - «бери побільше – кидай подалі». І тому, саме «герої» причому з обох сторін підуть на любі провокації, що сенс їх життя, який наповнила саме війна – ніколи не закінчився.

І чогось мені здається, що постійні обстріли і провокації, причому з обох сторін (якщо почитати висновки ОБСЄ http://www.osce.org/uk/ukraine-smm/reports , а не тупо слухати нашу пропаганду), зумовлені саме діями «героїв», яким необхідно підтримувати у суспільстві свою важливість і необхідність. Включно до договірних провокацій – кількох невдах не жалко.

Це люди, які вже вкусили смак «козацького хліба» і їх уже нічим не загониш назад у трактор, в шахту, чи за копійки тягати раствор на будівництві. Нічим. – Це вже «професійні герої».

Коли я навчався на юридичному, то старий і на жаль вже покійний професор розказував про серйозну криміногенну проблему, яка виникла в СРСР після війни – різкий сплеск злочинності. В тому числі і за рахунок того, що велика кількість демобілізованих вже відвикла від важкої праці за копійки, звикла до того, що його мають «годувати», бо у нього в руках автомат і вже не змогла повернутись до мирної праці. Про це не любили відкрито говорити, тому ще це суттєво омрачало образ радянського воїна-визволителя, але в середовищі істориків права це знали.

З проблемою демобілізованих «героїв» стикались багато країн, навіть така багата і могутня країна як США багато років мала величезні труднощі із проблемою «ветеранів В’єтнаму».

Вже сьогодні, цілі ватаги «професійних героїв», що «відкинулись із зони» АТО, бродять по містах і селах України в пошуках «пропітанія», наймаючись то в різні рейдерські захоплення, то навпаки – в охорону від рейдерів, то в «тітушок» по охороні сумнівних забудов, то навпаки – в борців з цими забудовами. Як приклад недавнє протистояння на забудові по Святошинському провулку у Києві, де одні «герої» опинились у охороні будівництва, а інші у «борцях» - так і вовтузили одні одних.

Віджати завод? – ноу проблем! Напасти на телекомпанію, щоб її власники були більш зговорчими у питанні її продажу представникам теперішньої влади? – та ваащє нє вопрос. «Герої» не гнушаються жодним «бойовим» заробітком (а їсти то хочеться), іноді уже переходячи на відвертий кримінал – як ото пограбування інкасаторських машин, єдино на що вони не підуть – це на завод чи на трактор.

Коли війна все ж таки коли не будь закінчиться, значна частина цих «професійних героїв» остаточно трансформується у аналог «бригад спортсменів» - 90-х і буде ще ой яким гемороєм, як для влади України так і Новоросії чи України, якщо Донбас все ж повернеться.

Вони вже проблема, тому для влади (як України так і Новоросії) сьогодні вигідно, щоб «герої» і надалі залишались там на Донбасі, в окопах і трошки стріляли одні одних і чим більше, тим краще – менше мороки буде куди їх діти, коли мир все ж наступить.

 

МІФ № 5

ДЛЯ ЧОГО Ж ТОДІ ПРОЛИВАЄТЬСЯ КРОВ НА ДОНБАСІ?

 

Однозначно не за повернення Донбасу – його вже давно можна було повернути і, як кажуть, забути. Проте війна, насправді дозволяє вирішити безліч інших, як внутрішніх так і зовнішніх завдань та інтересів.

Почнемо із внутрішніх.

Взагалі то, війна це ідеальний час (да, да, саме так) – для влади мерзотників.

Адже лише під шумок війни можна захмарно підняти ціни і тарифи на комуналку і народ мовчатиме – «бо війна». Можна в кілька раз опустити курс долара, закривати лікарні і скасовувати пільги і всі мовчать.

Уявімо, що все те, що натворила ця влада, вона робила б у мирний час – та вже давно було б повстання і не всі встигли б добігти до вертольота, а зараз терплять - «бо прийде злий Путін».

«Сюда не смотрі – туда смотрі – там страшний Путін», буде говорити українська влада населенню, коли буде проводити тотальний розпродаж за безцінь останніх значних активів України – українських чорноземів і так саме за безцінь прихватизовувати те, що не встигли прихватизувати папєрєднікі.

Все це можна зробити і не боятись, що доведеться тікати за кордон – лише під шумок війни. Під шумок війни можна закрити опозиційні канали і обмежити критику себе любимого – повісивши на критиків ярличок – «агенти Кремля» і ще багато чого можна зробити без пилі і шуму під шумок війни. Так що війна, насправді дуже класна і зручна штукенція – для влади мерзотників і мародерів.

Війна дозволяє вирішити і певні глобальні міжнародні інтереси.

Як автор уже писав вище, насправді на Україні точиться війна між Заходом і Росією – за Україну. Бо Україна з її великим і досить освіченим професійним населенням, має величезний потенціал (уміло угроблений за роки «незалежності»), але він є і ресурс України (за яку століттями точилась жорстока війна), може потенційно в майбутньому когось суттєво посилити, як геополітичного гравця, так і ослабити.

Тому, найперше завдання Заходу для послаблення Росії – будь якою ціною відірвати від Росії Україну – БУДЬ ЯКОЮ ЦІНОЮ!

Проте, попри складну історію наших взаємовідносин, Росія і Україна дуже сильно пов’язані – і економічними зв’язками і родинними (дуже багато спільних сімей) і ментальними, за виключенням хіба що мешканців західних областей України.

І навіть попри сьогоднішній конфлікт, у значної, у дуже значної частини простих українців (а це виборці) немає ненависті до Росії і вони налаштовані на нормалізацію відносин між нашими країнами.

Тому, єдине, що може зробити процес розриву України і Росії дійсно безповоротним – це кров – дуже багато крові, набагато більше чим її вже пролито.

Саме тому, війна ще має продовжуватись, ще недостатньо пролито української крові для реалізації геополітичних інтересів Заходу.

А життя кількох тисяч чи навіть сотень тисяч та хоч кількох мільйонів «маленьких українців» - дітей трактористів, вчителів і водіїв тролейбусів, які і гинуть на Донбасі – це пил, який великі геополітичні гравці навіть не помітять.

Ні, і наші і західні політики – це не ісчадья ада і не вроджені зладєї, вони всього на всього політики – дуже прагматичні, абсолютно цинічні і з математикою у них все добре.

 

МІФ № 6

ПРО БЕЗКОМПРОМІСНИХ І НЕПРИМИРЕННИХ!

 

«Мама, родную Одессу немцам не сдадим, привет из Ташкента, твой Львова»

 

Слухаючи нашого президента, інших провладних політиків та «патріотів», я чую лише один варіант вирішення «донецької проблеми» - «Захід нам допоможе», він надавить на Росію і та поверне нам Донбас.

А якщо Захід не допоможе? Тим паче вище ми аналізували, що не факт, що він насправді хоче, щоб Донбас повернувся в Україну.

У мудрих керманичів країни і відповідальних політиків завжди має бути варіант «Б», якийсь інший запасний варіант вирішення проблеми, на випадок, якщо варіант А (Захід вирішить наші проблеми) не спрацює?

А от інших варіантів – і нема. Ні, є один, його я чую з уст «непримиренних» «пацріотів» - тоді треба воювати до кінця, до останнього українця, говорять з безумним блиском у очах «люті і непримиренні». Після чого, патріоти рвуть на собі вишиванки і впевнено заявляють, що могутня і непереможна супер сучасна українська армія, як два пальці об асфальт розгромить другу ядерну державу світу, армію якої вже відновлюють багато років (в той час коли українську лише гробили). І це попри те, що потенціал сучасної армії визначається економічним рівнем країни – а що із себе представляє сучасна українська прости господи економіка, я думаю говорити не треба.

Все це патріотичне рвання вишиванок на груді і погрози в пиль стерти російську армію дуже нагадують мені погрози Північно-Корейських лідерів, бідної і ніщої країни, в якій до цих пір автівки їздять на паровій тязі – стерти з лиця землі США, причому, корейській армії, за твердженням «Великих кормчих» північної Кореї, розгромити армію США – це як до вітру сходити.

А навіть якщо уявити (давайте пофантазуємо), що врешті решт могутня і непереможна українська армія розгромить російсько-новоросійську армію (та ладно, ладно – що неможна помріяти?)

А яка буде ціна цієї перемоги? Як мінімум мільйони вбитих, «похоронка» практично у кожну хату, зруйнована вщент економіка і стерті з лиця землі цілі міста і села? А ВОНО ТОГО ВАРТЕ?

Все заради чого? Щоб повернути Донбас, який після цього остаточно зненавидить Україну? І не буде миру все одно. Чи вартий той Донбас такої ціни?

А якщо програємо? Якщо Україна в цій війні навпаки – остаточно ослабне і розколеться? Чи не повторимо ми долю Речі Посполитої? Де гоноровита шляхта також відкидала будь які компроміси і вимагала війни лише до «переможного кінця»? І закінчилось тим, що Річ Посполита так ослабла, що її території розтягли Австрія і Росія, а сама вона припинила існування?

Але, як я не намагався пояснити це «лютим і безкомпромісним», вони все одно наполягають на війні до останнього українця.

Проте, в дискусіях з ними я помітив цікаву закономірність. - Рівень «безкомпромісності і непримиренності» практично прямо пропорційний відстані від окопів.

Самі люті патріоти, які вимагають війни до останнього українця, як виявилось пишуть не з окопів, а з Києва, зі Львова, а особливо люті – десь не ближче чим з Варшави, або з Берліна. Тобто, як правило з відстані не менше кілометрів 500-800 до передової. Один особливо лютий, що наполягав на священній війні з «клятими москалями» до останнього українця, як виявилось писав з Москви, де він особисто живе і працює і дуже образився на моє питання, а чого ж він особисто не в окопах, а в теплій квартирі, на м’якому дивані у Москві?

Сутність цієї категорії самих «безкомпромісних і непримиренних» патріотів дуже добре висвітив анекдот ще часів другої світової війни: - В той час, коли німці наступали на Одесу, в 41-му, молодий єврей пише листа мамі, в евакуації: - (рос) «Мама, родную Одессу немцам не сдадим» - будем воевать до последнего одессита! Привет из Ташкента, твой Льова».

 

МІФ № 7

ГЛУХИЙ КУТ?

 

То що скаже мій шановний читач – глухий кут?

Росія віддасть Донбас (як я писав – навіть з радістю впихне його назад в Україну), але лише за умови гарантій безпеки для місцевих мешканців, в тому числі і тих, хто зараз в «ополченії» та за умови, що Донбас буде в майбутньому не безправною масовкою у політичному житті України, а активним політичним важелем.

Але на цих умовах повернення Донбасу є смертельно небезпечним для теперішньої влади і для глобальних інтересів Заходу, а тому вони будуть проти.

Складається враження, що ситуація у «завислому стані» наразі влаштовує українську владу, адже і Донбас приймати назад не треба і так необхідна для вирішення багатьох шкурних питань війна йде собі потихеньку, а лохторату можна вішати лапшу – «трактор в полі дир., дир., дир., ми за мир! Ми за мир»!»

Але, якщо ми дійсно за мир, то я не бачу іншого шляху, як нам самим сідати за стіл переговорів, бо ніхто окрім нас не вирішить цю нашу біду – ні Захід (якому скоріш навпаки, вигідно, щоб ця «біда» ще довго тягнулась) і навіть Росія, яка безумовно зацікавлена у поверненні Донбасу в Україну (звичайно на прийнятних для неї умовах), зовні намагається зобразити це виключно як наш внутрішній конфлікт і тіпа вона тут ні при чому. Хоча зрозуміло, що останнє слово буде саме за нею (і слава богу, що їй вигідно, щоб це слово було – «повертайся»)!

З цього приводу у мене була дискусія з одним давнім дуже знайомим, психіка якого в останній час емоціонувалась від «ура-патріотизму».

Він мені емоційно заперечив – як, ти, що? Сідати за один стіл переговорів із Захарченками і Плотницькими? А як же дивитись у вічі мамі загиблого в АТО солдата?

Ну що я можу відповісти? – Ну то не сідайте – воюйте до безкінечності! До тих пір, поки Україна так не істощится, що розвалиться к чортям собачим в кінець і не повторить долю Речі Посполитої? Воюйте!

Здатність до прощення – одна із найбільших чеснот християнської релігії, по суті – сутність християнства. А мстивість – гріховна.

Давайте і на цю складну проблему, поглянемо не через емоції, а через логіку.

Для того щоб помститись за вбитого солдата Петю Петренка – ми маємо продовжити віну і заради цієї помсти мають загинути ще Іван Іванченко, Степан Степанченко і Микола Миколаєнко.

За Петра Петренка ми відомстили, добре, але тепер виникла потреба мстити за Івана Іванченка, Степана Степанченка і за Миколу Миколаєнка.

Потім, щоб відомстити за смерть вже цих трьох, ми маємо покласти в могилу ще десять і так далі, далі, і далі – як сніжний ком – «по наростаючій», поки і українці не закінчаться. А хто ж за останніх мстити буде?

Чи не здається вам, що війна заради помсти – абсурдна з точки зору здорового глузду, адже буде постійно породжувати потребу у новій помсті за «новозагиблих» месників? Це глухий кут у вирішенні проблеми, причому – по вінця заповнений кров’ю.

А як же мама загиблого в АТО Петі Петренка?

На це питання відповісти дійсно важко і непросто.

Проте, а давайте спитаємо мам, ще слава богу живих Івана Іванченка, Степана Степанченка і Миколи Миколаєнка – чи готові вони отримати своїх синів у трунах – заради того, щоб відомстити за смерть Петі Петренка?

Історія знає немало прикладів країн, які змогли переступити через ненависть, лють і війну і стати великими народами.

В свій час в США йшла дуже жорстока війна між «Північчю і «Півднем», дуже жорстока, з фактами страшних різанин, насилля і злочинів, проте американці виявились здатними переступити через це і сьогодні США наймогутніша і найбагатша країна світу.

Відома всім порівняно недавня війна в Іспанії, середини минулого століття, коли до влади прийшов диктатор Франко. Але перемігши, він запропонував «почати з нуля2 всім іспанцям і репресії чинились лише щодо тих «хто не заспокоївся». І як би то не було, «хитрий франко» не дав втягнути Іспанію у другу світову війну, вміло саботував підписані ним з Гітлером договори і в той час коли мільйони європейців гинули на полях другої світової війни і під бомбардуваннями, іспанці жили під мирним небом.

До речі, якщо мою статтю читатимуть мешканці непідконтрольних Києву територій, то я б і їм запропонував би «спуститись на землю». Звідки ви взяли, що Росія зобов’язана вас прийняти до себе і пожертвувати власними інтересами, заради вас?

Путін президент Росії і його цікавлять власне політичне майбутнє та геополітичні стратегічні інтереси Росії, а як я вже вище аналізував – в цих інтересах – повернути 5 мільйонів виборців Донбасу в політичне поле України – бо це останній козир Росії, міцний сталевий ланцюг, який ніколи не випустить Україну з під впливів Росії.

То чому Путін має пожертвувати стратегічними інтересами Росії, заради Донбасу? Так що коли Путін буде впихати Донбас назад в Україну, не треба голосити «Путін нас зрадив». Меншим завжди жертвували заради більшого.

А в політиці немає зради – лише інтереси, тільки інтереси і нічого окрім інтересів!

 Що нас жде? – Не знаю!

Якщо нещасні «емоціонали» і далі житимуть у світі ілюзій і штампів, у світі брехні, уміло нав’язаної їм пропагандою та не зуміють вирватись за рамки своїх емоцій, то напевно все залишиться так як є - політичні маніпулятори і надалі будуть вирішувати свої шкурні питання, уміло відволікаючи війною увагу людішек від своїх дєлішєк.

Далі буде тягнутись війна – може гаряча, а може хронічна, але завжди так було – кому війна, а кому мать родна. Матері трактористів і слюсарів і надалі будуть отримувати своїх синів у трунах, за те, щоб сини прокурорів і банкірів і далі відпочивали на Мальдівах. Потрохи будемо розвалюватись і ніщать. Але пізно чи рано, всьому приходить кінець. Прикро, що не у всіх є вертольоти, щоб можна було тоді втекти з цієї країни. Втечуть лише «пацріоти з Конча заспи».  

Якщо ж паростки логіки і здорового глузду все ж проб’ються скрізь стіну емоцій, ненависті і штампів, у нас з’явиться шанс вирватись з рук маніпуляторів і знайти розумний вихід із ситуації.

 

Пост Скриптум:

 

Шановні читачі, звертаю вашу увагу, що я аналізував не фактичні дії, а виключно лише інтереси і вигоди – що кому вигідно, проте чи діють наші політики в своїх інтересах чи жертвують ними заради України, я не знаю – то вже хай кожен вирішує сам за себе.

Адже є ті хто щиро вірить у ельфів і фей – а може вони дійсно є? Може Яценюк дійсно камікадзе, який приніс свою політичну кар’єру в жертву інтересам України, а не заради того, щоб заробити свій перший мільярд, як говорять «злі язики».

Може Порошенко готовий пожертвувати своїм політичним майбутнім і навіть «Рошеном» заради майбутнього України? Не знаю» То вже хто в що вірить.

Тому, будь яке співпадіння описаних інтересів з фактичними діями – є чисто випадковим!

Дополнительная информация